Піднятися на поверхню

— У мене ВІЛ, — молодий пригнічений голос на лінії довіри.

— У мене теж. Уже 20 років, — старший і впевненіший.

— А скільки ж тоді вам?

— 54.

— З цим діагнозом живуть так довго?

— Живуть-живуть. Ще й радіють.

Старший голос належить Олені Вдовенко. Останні шість років у неї є звичка: прокинувшись, перелічувати все, що робить її щасливою.

Дві дочки, хороша робота, однодумці, власне помешкання, нічого не болить. Власне, для Олени мають значення і буденніші речі. Наприклад, те, що на полиці у її ванній стоїть пляшечка з шампунем. Що зранку перед роботою вона може зайти у крамничку з випічкою і купити собі шматок пирога до кави. Жінка, яка мила волосся господарським милом і їла не щодня, знає, як це — цінувати дрібниці.

Відштовхнутися від дна

Нині Олені здається, ніби ця історія трапилася не з нею. Після закінчення педагогічного інституту в Кривому Розі у 80-х роках вона працювала то в райкомі комсомолу, то завідувачкою у дитячому садку — така собі кар’єра у масштабах міста.

Жила неподалік гірничо-металургійного комбінату, дорогою на роботу минала розкладки, де з-під прилавка продавали наркотики. Власне, опіум не був чимось дивним серед деяких її колег та друзів. 20-річній Олені тоді здавалося: невже вона не така крута, бо не вживає?

Так спробувала вперше, а потім ще раз, ще — і вже не могла відмовитися. На кожній наступній роботі затримувалася все на коротший проміжок часу. Тоді кидала наркотики, знаходила нову працю — і так кілька разів, до чергового зриву.

У 1998-му одна волонтерська організація проводила в місті анонімні тестування на ВІЛ для всіх охочих. Олена зізнається, що пішла, бо за це платили. 20 гривень на людину, 100 — якщо приведеш із собою трьох друзів. Тобто ще кілька днів можна не думати, де взяти гроші на дозу. Так Олена дізналася про свій діагноз: ВІЛ-позитивна.

На той час ніхто нічого не говорив про хворобу крім того, що це «чума ХХ століття». Не було жодної інформації про лікування. Олена вирішила просто забути на якийсь час про проблему і нікому про неї не говорити, тим паче, жодних змін у здоров’ї не відчувала.

Забула на 10 років і продовжувала звичний спосіб життя: з тимчасовими перемогами над залежністю й подальшими зривами. Хоча, як згадує тепер, навіть у хвилини найбільшого затьмарення думала: «Невже це все: народилася, покололася, померла? Невже я більше нічого не зроблю? Має ж бути якесь покликання».

Аж поки не померла мама.

Мама була останньою на той час людиною, завдяки якій Олена могла не думати, де звідки взяти грошей, переночувати, що їсти.

— Коли залишилася наодинці з собою, без жодної підтримки, зрозуміла, що вибір невеликий. Діставшись дна, ти або завмираєш, або відштовхуєшся і виринаєш на поверхню. Тобто помираєш або живеш.

Помирати Олена не хотіла.

Організаторка

Але й боротися за життя виявилося не так легко. Через 10 років після виявлення діагнозу хвороба нагадала про себе, коли Олена відбувала покарання за крадіжку в колонії у Чернігові. Занепали сили, збільшилися лімфатичні вузли. За ґратами не випадало сподіватися на обстеження в інфекціоніста, не кажучи вже про лікування.

Тоді й згодилися організаторські здібності Олени. Свій вільний від роботи час вона присвятила тому, що боролася за доступ жінок до лікування: писала листи до адміністрації закладу, передавала скарги через дочок на волю.

Дещо вдалося зрушити.

Двічі на тиждень до колонії приходили волонтери з чернігівського відділення Всеукраїнської мережі людей, що живуть із ВІЛ (БО «100% життя»). Волонтери читали курси для засуджених про лікування інфекції та життя з нею. Потому вручили на колонію два примірники видання «Настільна книга для ВІЛ-позитивних».

Їх явно було замало для 800 ув’язнених жінок, більш ніж половина з яких мали ВІЛ-статус. Тому Олені, як людині з активною життєвою позицією та вищою освітою, колежанки довірили почитати книжку та переказати її своїми словами — аби кожна щось дізналася про свою хворобу.

Волонтери запропонували Олені антиретровірусні препарати, але вона відмовилася. Мовляв, із 350-ма не враженими вірусом клітинами ще можна було потерпіти — деякі її сусідки по камері з нижчим імунітетом потребували лікування швидше. Тим паче, їй уже скоро на волю.

Щасливий дзвінок

Коли у 2012 році збіг термін покарання, жінка вирішила не повертатися до Кривого Рогу, міста прикрих спогадів. Поїхала до Києва.

Майже весь день просиділа на вокзалі у незнайомому місті, з грішми на два жетони у метро, аж поки сонце почало закочуватися за горизонт. Якоїсь миті Олені стало лячно від думки, що вона може розділити ночівлю з тутешніми безхатьками, а там і знову взятися за старе.

На щастя, в записнику знайшовся один номер телефону. Він належав засновниці мережі жіночих фітнес-клубів Світлані Співаковій, яка одного разу навідувалася до них у колонію, — і виявився щасливим для Олени.

Світлана заопікувалася тим, аби Олена пройшла реабілітаційний курс у селищі Глеваха на Київщині, й оплатила перебування там. До того ж Олена вже три роки жила без наркотиків. За вісім місяців мала закріпити свої результати та адаптуватися до нової реальності.

Призначення

Після реабілітації Олена нарешті стала на облік і почала лікуватися. Знайшлася і робота.

Ще в Глевасі Олена познайомилася з Вірою Варигою, на той час — працівницею Правобережного центру допомоги ВІЛ-позитивним дітям і молоді. Віра розгледіла в Олені ідеальну співробітницю центру: допомагала ВІЛ-позитивним жінкам у колонії і хотіла надалі бути корисною для людей із недугою, мала педагогічну освіту, досвід роботи з дітьми, легко знаходила спільну мову. Віра разом із директором центру запропонувала Олені долучитися.

Так на початку 2013 року вона влаштувалася соціальною працівницею у центр для ВІЛ-позитивних дітей та молоді.

Олена та її колеги дбають про те, аби діти з діагнозом почувалися повноцінними у суспільстві. Стежать за їхнім здоров’ям і тим, як поводиться вірус у людському тілі, консультують, чергують в інфекційному відділенні міської лікарні #5. Для відвідувачів центру організовують дозвілля: літні табори, екскурсії, дискотеки, походи на боулінг, у кіно.

Буває, маленькі пацієнти запитують Олену: «А ми теж доживемо до такої старості, як ви?».

«Доживете, не сумнівайтеся. І я вам не стара», — сміється жінка.

Завдяки підопічним Олена збагнула щось важливе.

— Коли тобі кепсько, не залишається нічого, як допомагати тим, кому гірше.

Так Олена віднайшла призначення, думка про яке не залишала жінку в часи найбільшої скрути.

Коли ж зрозуміла, що її сил вистачить більше, ніж на одну роботу, влаштувалася на Загальнонаціональну гарячу лінію з питань ВІЛ/СНІДу та туберкульозу. На телефон довіри звертаються ті, хто дізнався про свій діагноз і не знає, що робити далі. Власна історія Олени Вдовенко — переконливий аргумент, аби не занепадати духом.

Позитивна жінка

Олена вислуховувала тих, хто ділився із нею своїми клопотами, однак самій не вистачало друзів, до яких би могла звернутися за підтримкою. Коли Віра вирішила створити таку спільноту власними силами, Олена була рада приєднатися.

Усе почалося з того, що до Києва приїхала голландська волонтерка Сильвія де Ругама Прадо, щоб потренувати українських ВІЛ-позитивних жінок краще захищати свої права. У заході брали участь і Віра з Оленою. Сильвія запропонувала організувати спільноту для киянок, де всі почувалися б на рівних, де ділилися б тим, як вчилися приймати себе і жити з хворобою. Так чотири роки тому з’явилася група «Киянка+».

На першу зустріч у кафе прийшло п’ятеро людей. Олена запам’ятала: було багато відвертості, розмов і сліз. Всі обіймали одна одну — згодом це стане традицією спільноти.

Нині група розрослася до ста учасниць, спільноти за зразком «Киянки+» створені в Кривому Розі, Полтаві. Разом жінки відпочивають, ходять у гірські походи, відвідують музеї, кіно, влаштовують пікніки.

Жінки, які щойно приєдналися до спільноти, часто мають розгублений вигляд. У їхніх обличчях Олена впізнає себе колишню. Минає кілька місяців — починають усміхатися, відновлюється їхня довіра до світу, впевненість, що можуть зрушити гори. Як у Олени теперішньої.

Читайте більше історій в проекті TheUkrainians.